Розділ 7. Порівняльний аналіз національного законодавства у сфері забезпечення прав паліативних хворих та міжнародних стандартів і нормативно-правових актів, що гарантують базові права і свободи людини та регулюють надання паліативної і хоспісної допомоги.

З другої половини двадцятого сторіччя особлива увага світової спільноти була привернута до проблеми забезпечення прав людини, їхнього захисту, цінності людського життя і здоров’я.

Багато законів, наказів, інструкцій і положень, що регулюють надання медичної допомоги, діють в Україні ще з радянських часів і потребують якомога скорішого приведення у відповідність із міжнародними стандартами. На жаль, багато міжнародно- правових норм з питань надання медичної допомоги загалом і паліативної допомоги, зокрема, поки що не мають для України обов’язкового характеру.

До обов’язкових міжнародних актів в Україні, як правило, належать лише найбільш загальні документи, що містять лише окремі права і свободи, які повинні гарантуватися людині. До них належать: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція Ради Європи про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) та ряд інших документів.

Важливим міжнародним документом є Конвенція про права дитини, яка прийнята Асамблеєю ООН у 1989 році і набула чинності в Україні з 27 вересня 1991 року. В ній, зокрема, закріплене право дитини на користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновлення здоров’я (ст.24).

На превеликий жаль, не мають обов’язкового характеру для України документи Всесвітньої медичної асоціації (ВМА), яка видала значну кількість важливих документів. Серед них: Декларація стосовно евтаназії (1987), Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983), Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983), Заява про політику у сфері охорони здоров’я дітей (1987), Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів, які відчувають хронічний біль, (1990) та багато інших.

В «Лісабонській декларації прав пацієнта», прийнятій ВМА у 1981 році, зроблено особливий наголос на забезпеченні права на ефективне знеболювання. На жаль, документи, прийняті ВМА, як вже зазначалося вище, не є обов’язковими для виконання на території України, тому це право у нас нерідко не дотримується.

Відносно недавно, у листопаді 2002 р., у Римі було затверджено Європейську хартію про права пацієнтів. Згідно її положень, країни ЄС повинні гарантувати своїм громадянам «високий рівень охорони здоров’я», «високу якість медичної допомоги». Хартія визначає 14 основних прав пацієнта, серед яких, зокрема, права: на профілактичні заходи, на доступність медичної допомоги, на інформацію, на згоду, на свободу вибору, на приватність і конфіденційність, на запобігання, по можливості, стражданню та болю.

Не секрет, що в світі до сьогодні не існує єдності і згоди відносно визнання загальних для всіх країн невід’ємних прав людини. І все ж таки можна виокремити декілька прав людини, які найчастіше визнаються більшістю держав. Це право на свободу, задоволення та реалізацію певних потреб, на отримання необхідних благ, реалізацію духовних і моральних інтересів. Цей перелік невід’ємних прав і свобод людини було доповнено «правом на достойну (гідну) смерть» (death with dignity).

Парламентська асамблея Ради Європи у 1999 році прийняла резолюцію «Про права хворих і помираючих людей». В ній, зокрема, зазначається, що «істинні інтереси хворого не завжди можуть бути враховані шляхом надмірного застосування найсучасніших технік, що продовжують життя...». В резолюції також наголошено, що «помираючі пацієнти в більшості випадків хочуть померти мирно й гідно, по можливості при розраді та підтримці з боку їх родини й друзів».

Витоки дискусії, а зрештою і затвердження права на гідну смерть, знаходяться в праці Е.Кублер-Росс «Про смерть і умирання». Смерть як медичний і психологічний феномен постала як процес, що складається з двох стадій: передуючій смерті, що є проміжної стадію між життям і смертю, - помиранням (dying) і власне смертю (death). Розуміння смерті як факту небуття і як процесу помирання виявилося важливим в практичному й теоретичному плані. Зрештою почалася дискусія щодо права людини на гідну смерть і на евтаназію. Існує ряд різних уявлень про право людини на достойну смерть і про, по- справжньому, «гідну» смерть. Різняться вони в залежності від певної культури, віросповідання тощо.

Згідно принципу поваги цілісності і автономії особистості - одного із найголовніших принципів біоетики -- в термінальному періоді життя повинні забезпечуватися такі права людини:

1) фізичні (вітальні) - такі, що забезпечують достатній рівень задоволення біологічних і матеріальних потреб (медичне і соціальне забезпечення) й недоторканості особистого життя;

2) особистісні - ті, що забезпечують захист морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду, переконань, духовності;

3) гуманітарні - ті, що зберігають національну самобутність, можливість використання досягнень науки й культури;

4) економічні - ті, що дають засоби до існування, права на власність, відпочинок й

т.д.;

5) політичні - ті, що визначають можливість участі у суспільному житті, державний захист від випадків порушення прав і свобод.

Міжнародна спільнота паліативної допомоги виробила зобов’язання урядів щодо розвитку паліативної допомоги (ці зобов’язання визнані також ВООЗ):

1. Створення та запровадження стандартів паліативної допомоги;

2. Рівність доступу до паліативної допомоги, без дискримінації;

3. Доступність (в тому числі й економічна) необхідного лікування, в тому числі й опіоїдних анальгетиків;

4. Забезпечення паліативною допомогою на усіх рівнях медичного догляду;

5. Залучення до навчання з надання паліативної допомоги - як «неформальних» надавачів допомоги (наприклад, родичів, опікунів, волонтерів тощо) так і професіоналів- медиків.

Україна не може ігнорувати найважливіші вимоги і рекомендації європейського і міжнародного права. Вітчизняне законодавство так чи інакше зазнає впливу міжнародних правових норм і стандартів, тому потребує подальшого реформування і приведення до відповідності з європейськими та міжнародними стандартами, в тому числі й у галузі охорони здоров’я.

Права паліативних пацієнтів, як і кожного громадянина, на доступну кваліфіковану якісну медичну допомогу гарантується Конституцією України, та регламентується Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», іншими Законами України, деякими Указами Президента України та Постановами Кабінету Міністрів України та наказами Міністерства охорони здоров’я України. Розвиток паліативної допомоги в Україні декларується у Заходах Міжгалузевої комплексної програми “Здоров'я нації” на 2002 - 2011 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 14 від 10.01.2002 р.. Наказом МОЗ України № 368 від 03.07.2007 р. затверджено «Клінічний протокол надання паліативної допомоги хворим на ВІЛ- інфекцію».